Уривок із книги. Розділ одинадцятий. Сміх та Сльози або «Невигадані історії з життя автора»:
«Навчання скрипці»
Батьки мої давно зрозуміли, що зі мною треба щось робити, надто багато я вже вмів у садку: -і співати; -і танцювати; -і віршики кричати на все горло; -а вихователі ще й старостою мене там призначили (на той момент мені стукнуло цілих 4 роки!). А тут, на моє лихо, на третьому поверсі (ми жили на четвертому в чотириповерхівці по вул. Стрілецької, 14 у Києві, там зараз у моїй колишній квартирі Посольство Фінляндії, це ж треба!) жив і підробляв старий єврейчик, не пам’ятаю точно як його звали, приблизно так – Лазар Францович чи Мойсей Йосипович. Так ось, цей Лазар Йосипович колись давним-давно працював учителем музики за класом скрипки у столичній музичній школі. На мою пам’ять намертво врізалися лише два уроки з ним – перший ознайомчий і четвертий, який виявився останнім уроком скрипки в моєму житті.
- На першому уроці, коли батьки пішли, задоволені, що прилаштували своє чадо, цей «учитель» гаркнув на мене, щоб я сидів і уважно слухав, я заплакав і побіг додому. Другий і третій уроки пройшли в не менш непривітному та знущальному ключі. Найжахливіше, що ні скрипки, ні смичка я за ці три уроки так і не побачив. Він мене вчив махати (як у боксі новачків навчають – називається «бій з тінню» – бити в повітрі кулаками перед великим дзеркалом) віртуальним смичком (старим огризком простого олівця, який я від жаху розлютовано стискав своїми пальцями) з не менш ві.
А ось четвертий урок, на моє щастя подальше, став таки останнім.
- На початку цього злощасного уроку він люто всунув під моє підборіддя, що бачила види виснажену, з’їдену жуками. – довгоносиками, скрипкою. Дістав з трухлявого ящика комода і з тріумфуючим виглядом переможця всунув мені в масеньку спітнілу праву долоньку, не менш трухлявий обгризаний олівець і вкрадливо так, з єхидною усмішкою сказав, дивлячись на мене свердлим поглядом своїх жовтих від старості зіниць: «Ну-с, ну-с, подивимося, чого ти, хлопче, вже навчився за три мої уроки». Я, звичайно, переляканий до смерті, зробив пару рухів олівцем над скрипкою…
Очевидно, не ті рухи…
Очевидно, не так, як він “терпляче і зрозуміло” мене навчав…
І тут… Цей гестапівець як закричає раптово : « Не т-а-а-а-а-а-к ! Болва-а-а-а-н !!! …»
- Ось тут мій шлунок і пряма кишка не витримали перенапруги.…
Побачивши мої сльози і понюхавши своїм пухким величезним шнобелем, відправлене мною в штани зовсім невелике, але все ж, деяка ледь помітна кількість природних потреб… він повів мене до батьків і сказав, що більше вчити мене не буде – я абсолютно бездарний і не здатний на велике мистецтво людини.
- Найприкріше було те, що смичка я так і не побачив… 🙂
Мораль:
1. Не той учитель, хто називає себе таким ! 🙂
2. Кожному майстру – свій інструмент ! 🙂
3. Перед важливими подіями та серйозними випробуваннями бажано заздалегідь сходити до вбиральні ! 🙂
Моя книга для Вас | Навчання скрипці